Я в житті дотримуюсь такого принципу:
Якщо критикуєш — запропонуй альтернативу.
Якщо бачиш щось добре — відзнач це.
Іноді здається, ніби я всіх тільки хвалю.
Насправді — я підтримую.
Навіть якщо бачу, що людина зняла з себе відповідальність і звинувачує у своїх проблемах інших — я обовʼязково це підсвічу. Але обираю делікатність замість конфронтації чи жорсткої прямоти.
Річ не в тому, що я не вмію бути різкою — ще й як вмію.
Але в своїй роботі я опираюсь не лише на психологічні знання, а й на духовні принципи, які допомогають мені більше, ніж будь-яка теорія.
Один із них — сатья: чесна і добра мова.
Я знаю, що мʼяка терапія підходить не всім.
Але я не для всіх. І не всі для мене.
Та з тими, з ким «на одній хвилі», — ми досягаємо глибоких результатів, бо мій спосіб взаємодії їм резонує.
Я не прагну схвалення і не боюсь критики.
Вона трапляється, як і похвала.
Але я роблю свою справу не для того, щоб мене хвалили.
А тому, що інакше не можу.
Мене веде внутрішній компас — «це мій шлях» або «це не моє».
І головне для мене — не схвалення ззовні, а повага до себе.
Якщо я сама себе не ціную, якщо мені некомфортно в собі — я не зможу дати іншим нічого, крім своєї внутрішньої порожнечі.
І тоді люди для мене будуть лише «індикаторами» того, чи я достатньо хороша.
Я не зможу бачити в них справжню цінність — лише їхню здатність дати мені схвалення чи його відсутність.
А як у вас із похвалою та критикою?
Впливають вони на вашу самооцінку?